Час плине так повільно, що здається, ніби секунди матеріалізувались і тепер тягнуться, мов патока. Мій простір за останні дні складається лише з чотирьох стін і монітору, від якого вже нудить не менше, ніж від ліків. Хоча він-мій єдиний порятунок. Він і друзі. Тут навіть повітря не вистачає і здається, ніби навіть квіти на шпалерах живіші від мене. Куди тільки поділась моя здатність не виходити з кімнати тижнями? А тепер порада Бродського здається сарказмом.  Сподіваюсь, цей жахливий настрій від хвороби. Сподіваюсь, на ранок я одужаю.